Blog Post

Хто не пускає Юлію Тимошенко в президенти України?

На перший погляд, очільник блоку свого імені, чинний прем’єр-міністр Юлія Тимошенко має високі шанси змінити посаду голови уряду на крісло глави держави, вигравши президентські вибори на початку 2010 року. Для цього в неї є ціла низка як об’єктивних, так і суб’єктивних передумов: непогане стартове місце — на чолі вищого органу виконавчої влади, потужні загальнонаціональні партійні структури, команда менеджерів високої кваліфікації, досвід діяльності як у владі, так і в опозиції, один із найвищих в Україні рейтингів серед виборців, нарешті — непересічні особисті якості лідера. Іншими словами, все наче на місці: у наявності є претендент і його команда, є свій надійний виборець, є певні здобутки за останні десять років — можна починати виборчі перегони, які й винесуть остаточний вердикт.

Звичайно, скандали останнього часу (включно зі «справою Лозинського» та «конституційним ГКЧП») об’єктивно ускладнили для Тимошенко рух у президенти, але хіба вона не виходила з мінімальними втратами із не менш проблемних ситуацій у минулі часи? І не просто виходила, а врешті-решт зміцнювала свої позиції серед електорату — справді мов та саламандра, що у вогні тільки здобуває життєву силу й оновлюється.

Утім, видається, далеко не все так просто. Електоральні змагання програм та команд можуть виявитися чимось другорядним у порівнянні з тими чинниками, які реально визначатимуть шанси Юлії Тимошенко стати четвертим президентом України. А головними з-поміж них, котрі гратимуть проти Тимошенко як потенційного глави Української держави (крім її прямих конкурентів), стануть, на мою думку, по-перше, значна частина верхівки її теперішньої команди і, по-друге, вона сама.

…Звернімося до недавньої історії.

«Класичний» БЮТ у перші роки після свого виникнення мав у своєму складі дві не надто потужні партії, але із реальними регіональними структурами (не по всій Україні, але все ж…) — «Собор» та УСДП. Та й «Батьківщина» як основа блоку мала певні низові організації, які працювали здебільшого не за гроші, а за ідею. Власне, воно й не зовсім безпечно було тоді брати участь у радикально-опозиційному БЮТі, тому «круті хлопці» йшли переважно до інших, так званих центристських (тобто наближених до владного центру) політичних структур. Парламентська фракція блоку діяла енергійно й наступально. Кілька газет і тижневиків висловлювали точку зору як самої організації, так і — головне — зібраних навколо БЮТу груп інтелігенції. Сама Юлія Тимошенко не уникала спілкування з експертами, схоплювала ті ідеї, які їй припадали до смаку, як то кажуть, на льоту, і вміло використовувала їх у публічних дискусіях. А навколо блоку склалася ціла команда вмілих та освічених полемістів, причому їх цікавили далеко не тільки гроші…

Тож видавалося, що БЮТ — це політична сила, здатна на партнерські стосунки та діалог як із середовищем інтелектуалів, так і зі структурами громадянського суспільства. Власне, ці структури плюс енергія активістів регіональних організацій партій — членів блоку, а не гроші спонсорів, і забезпечували нарощування впливу БЮТу та особисто Юлії Тимошенко впродовж кількох років і, головне, під час помаранчевої революції.

Проте гроші для партійного будівництва також потрібні, тим більше, коли йдеться про одну із провідних політичних сил України — а нею БЮТ став саме під час помаранчевої революції. Адже ентузіазм волонтерів — річ гарна, але ним на постійній основі не обійдешся. І тут злий жарт з БЮТом (власне, і з іншими блоками і партіями, що декларували різні варіанти демократичних ідей) зіграла вкрай недосконала і недовершена політична реформа. Важко зрозуміти, чому не було реалізовано одну із головних складових реформи: фінансування партій із державного бюджету відповідно до політичної ваги цих партій, засвідченої виборцями. Такий захід значно зменшив би вплив «грошових мішків» на політику і дозволив би партіям керуватися інтересами громадян, великих мас виборців, а не окремих спонсорів. Але так чомусь (чому? — добре було б розібратися, з прізвищами й датами) не сталося.

Та самої тільки державної підтримки політичних партій за українських реалій замало для їхнього унезалежнення від олігархів. Потрібна повна перебудова чинної олігархічної економічної системи, а відтак — перегляд принципів її організації і чи не в першу чергу — значного числа результатів великої приватизації (точніше, грабунку державного майна «уповноваженими» на це особами під прикриттям державних же структур), результатів, які й створили олігархічну надбудову над українською політикою й економікою.

А олігархічний капіталізм — це неефективна як з погляду довготермінової динаміки розвитку економіки, так і з огляду на необхідність розв’язання соціальних проблем (не кажучи вже про ефективний захист національних інтересів) система.

Чи то інтуїтивно Тимошенко сама визначила ключовий момент, чи їй підказав хтось із наближених інтелектуалів, але на початку 2005 року нею було виголошено ідею часткового перегляду результатів великої приватизації. Це викликало бурхливий спротив у цілої раті знаних політиків та економістів — від Віктора Ющенка до Олександра Пасхавера. Насправді ж ця ідея належить зовсім не Тимошенко: її висловив і обгрунтував всесвітньо знаний економіст, нобелівський лауреат Джозеф Стігліц. На його думку, часткова реприватизація у різних формах, передусім із доплатою власниками за привласнені ними свого часу задешево активи та передача ними державі частини акцій є вкрай потрібною на пострадянському простору задля трансформації олігархічного капіталізму в цивілізований та ефективний. Без цього, за Стігліцем, у найближчі десятиліття не вдасться ні забезпечити гідне суспільне місце середньому класу, ні вивести на мінімально потрібний рівень ефективності медицину та освіту, ні визволити політичні сили з-під олігархічного контролю, ні ствердити етос цивілізованого ринку.

Зрозуміло, для проведення такої акції в інтересах не певної групи олігархів, а всього суспільства влада повинна бути сильною, мати активну підтримку громадян і стояти рівновіддалено від усіх фінансово-промислових груп. Російський президент Путін, якому Стігліц на початку 2000-х років надав свої пропозиції, повівся з ними дуже специфічно: все спрямував проти кількох «неправильних» олігархів — Ходорковського, Березовського, Потаніна (під оплески народу), після чого кинув якісь подачки простолюду та поставив чекістів на чолі одержавлених чи номінально приватних корпорацій. А там, де власність лишилася в руках «правильних» олігархів, чекісти стали кимось на кшталт комісарів. Тож вийшла пародія на ідеї Стігліца — але навіть у пародійному виконанні вона дала певний позитивний соціально-економічний і політичний ефект. В Україні ж теоретично був можливий справжній успіх на шляху ліквідації олігархічного й побудови цивілізованого капіталізму. Тим більше, що понад 70% респондентів, опитаних Центром ім. Разумкова, виступали на підтримку ідей Стігліца в аранжуванні Тимошенко. Тож слід було доводити буржуазно-демократичну революцію до логічного завершення, не беручи до уваги тимчасове сповільнення економічного росту та втечу авантюрного капіталу з України: йшлося про значно більш важливі речі. Але і Тимошенко, і її консультанти та союзники не наважилися на радикальні дії.

Отже, революція революцією, але не змінилися ні система олігархічного капіталізму, ні принципи фінансування політичних сил. І всім довелося до цього — після кількох років «бурі та натиску» — пристосовуватися, надто тим, хто прагнув, як Тимошенко, постійно бути при владі.

Відтак, щоб повернути собі владні позиції після відставки у вересні 2005 року, екс-прем’єр змушена була йти на компроміс із певними фінансово-промисловими угрупованнями: ясна річ, чималі кошти вони давали не безкорисливо. Разом із тим зросла чисельно і змінилася якісно фракція БЮТ у Верховній Раді — туди прийшли грошовиті люди, раніше наближені до Леоніда Кучми, та політичні кар’єристи, готові віддати свою енергію в обмін на участь у поділі «бюджетного пирога». Так само трансформувалися й місцеві структури БЮТу; адже після помаранчевої революції блок став складовою «партії влади» і до нього масово потяглися вмілі менеджери із авторитарним стилем управління й вельми своєрідними моральними якостями, виплеканими минулим режимом. А ще різноманітні куми, свати, брати впливових на місцевому рівні персонажів, які й склали значною мірою депутатський корпус БЮТ у місцевих радах; і всім була потрібна земелька, всім були потрібні бізнесові преференції й добре оплачувані посади. Куди ж у новій ситуації поділися романтики «України без Кучми» та інших акцій? «Собор» розколовся, частина його решток полишила БЮТ, УСДП без Василя Онопенка перетворилася на партію-фантом, нові ж рекрути блоку — націонал-ліберали з «Реформ і порядку» — значно менше надаються для низової партійної роботи…

А на місце таких, як Степан Хмара, прийшли такі, як Віктор Лозинський.

Показовою в плані трансформацій «команди Тимошенко» є ситуація в Києві. Неважко помітити практично повну політичну неспроможність як фракції БЮТ у міськраді, так і — особливо — низових столичних організацій. Час від часу проводяться більш-менш масові акції (проплачені, як твердять ЗМІ) — замість мобілізації киян на боротьбу за свої інтереси. Протестні настрої у столиці досить високі, приводів для справжніх акцій громадянської непокори можна знайти чимало — але, схоже, БЮТ сьогодні просто не має і сотні ідейних активістів на кількамільйонне місто.

Інакше кажучи, в ім’я утримання провідних позицій в українській політиці БЮТ істотно змінився сам і змінив свої методи взаємодії з громадянським суспільством, мас-медіа та інтелектуальним середовищем. У цей же час почав трансформуватися й особистий стиль діяльності Юлії Тимошенко: не раз траплялося так, що її власні передбачення виявлялися більш точними, ніж прогнози соціологів і політологів, тож Тимошенко врешті-решт, схоже, дійшла думки про ледь не абсолютну власну непогрішимість у порівнянні зі своїм оточенням і експертами. Відтак незручних депутатів з власною позицією (а таких, як засвідчила ситуація під час «конституційного ГКЧП», у фракції БЮТ залишилося близько 30) було відсунуто на задній план, їхнє місце заступили «грошові мішки» (куди без них…) та «ідеальні виконавці»; взірцем останнього управлінського типу є Олександр Турчинов.

Чи змінилися при цьому ідейні принципи верхівки БЮТ (разом із частковою персональною зміною цієї верхівки на іншу, багатшу й відверто цинічнішу)? Для цього, власне, варто було б визначити, якими ці принципи (крім «Кучму геть!» та «Юлю до влади!») були раніше. Відзначимо лише те, що сама Юлія Тимошенко, як випливає з мого власного досвіду спілкування з нею та з інформації від певних осіб з її колишнього оточення, цілком щиро ставила і ставить на перше місце соціальні чинники: мовляв, досить людям дати засоби для підтримання життя і роботу — як усі проблеми розв’яжуться. Але ж у громадян будь-якої країни наявні не тільки ці мотивації, не менше значення для багатьох мають ідеали свободи, прагнення жити гідно та чесно. Відомо ж бо — не хлібом самим живе людина. Чи враховує це БЮТ, чи його стратегія сьогодні полягає у завоюванні електорату шляхом роздачі «Юліних тисяч» та періодичного підвищення соціальних виплат? То в чому ж тоді, скажімо, відмінність ідеології цього блоку від ідеології Партії регіонів?

Утім, хоч би яка ідеологія не проголошувалася офіційно програмою БЮТу, практика діяльності цієї політичної сили полягала в намаганні зосередити якомога більшу владу в руках особисто Юлії Тимошенко та невеликої групи її довірених осіб. БЮТ сьогодні за політологічною класифікацією — це так звана машина для завоювання влади, причому влади повної й усеохопної. З якою метою? Є, звичайно, офіційні програми на кшталт «Українського прориву», проте чи збираються керуватися ними керманичі організації?

…А дзвіночки тим часом уже калатають: феноменальні за своїм безглуздям програші перевиборів місцевої влади у Києві та на Тернопільщині, повний провал — як з економічного, так і з соціально-психологічного боку — акції з видачею «Юліної тисячі», неприпустиме відставання з реакцією на кризові явища в економіці (скажімо, рекапіталізацію системотворчих банків слід було починати на півроку раніше) і таке інше. Невже ж так складно було організувати видачу згаданої тисячі гривень? Перші декілька місяців отримують ті, кому на момент оголошення про початок акції за 80 років, потім півроку ті, кому за 70, потім ще півроку ті, кому за 60… Власне, на цьому б у силу відомих причин видача поки що спинилася (одержали гроші, за різними даними, від 8,5 до 10 млн. осіб), але б не було страшних давок та інших незручностей, все було б нормально сприйнято людьми: ієрархію віку в нас здебільшого ще поважають… Але «ідеальні виконавці» виявилися нездатні виконати елементарну роботу, з якою б упорався ініціативний новоспечений магістр економіки, — але ж сьогодні біля прем’єра люди іншого штибу, бо сама прем’єр теж не та, що була кілька років тому…

Та за всіх обставин є підстави вважати, що Юлія Тимошенко не забула свого приниження, коли змушена була обмінювати дві виборчі кампанії підряд певні свої амбіції та принципи, власне — сам БЮТ «класичного» зразка на необхідні для проведення цих кампаній гроші. І що вона з її амбітним характером не надто комфортно почувається в системі вимушених компромісів із своїми «заклятими друзями», без сприяння яких неможливо протистояти водночас Секретаріату Президента та Партії регіонів, та й узагалі — вижити в нинішній українській політиці та зберегти владні важелі.

Чи щирими були наміри Юлії Володимирівни 2005 року, образно кажучи, «закатати в асфальт» усіх олігархів та їхню обслугу, простіше кажучи — радикально змінити економко-політичну систему України? Тут ми можемо лише ворожити на кавовій гущі. Але об’єктивно це б поклало край нинішній практиці, коли мільярди доларів під дуже високим прикриттям виводяться за кордон й олігархи не сплачують величезні суми податків (утім, на що було б витрачено здобуті величезні кошти — це ду-уже цікаве питання…).

А тепер поміркуємо: навіщо Юлія Тимошенко із її авторитарним характером та водночас стійкими соціально-популістськими політичними інтенціями тим олігархам і політбізнесменам, які сьогодні скупчилися навколо неї, витіснивши на маргінес (чи взагалі за межі БЮТу) і «вуличних» політбійців, і фахових експертів? Відповідь очевидна: для того, щоб в обмін на нинішню підтримку (передусім фінансову) структур БЮТу домогтися — поки Тимошенко посідає прем’єрську посаду — переходу під свій контроль (а бажано — й у приватну власність) якомога більших ресурсів — від земельних до комунікаційних. Причому в таких масштабах, щоб ці ресурси дали базу для рівності можливостей з іншими групами олігархів навіть у разі зміни влади, простіше кажучи — щоб далі можна було торгуватися на рівних.

І наступне сакраментальне запитання: ставши президентом, навіть із нинішніми повноваженнями Віктора Ющенка (але з куди більш сильним характером), чи продовжить Юлія Тимошенко грати в одній команді з олігархами і за правилами олігархічного капіталізму, чи захоче змінити ці правила — і змусити танцювати під свою дудку тих, хто сьогодні живе і діє як усевладний промисловий чи фінансовий барон?

Теоретично існує шанс, що Юлія Тимошенко продовжить політику Віктора Ющенка — тобто маневрування між групами «любих друзів», дістаючи від останніх таку-сяку копійчину на культурологічні чи благодійні проекти. Але цей шанс надто мізерний, враховуючи біографію та характер Тимошенко. А відтак, одержавши в своє розпорядження президентську вертикаль, сильні експертні структури та спецслужби, вона навряд чи відмовиться — спершись на мільйони прихильників на сході та заході України — від можливості «почистити» олігархів (чи поставить, утім, це жирну крапку на розвитку олігархічного капіталізму?). А відтак повернутися до своєї традиційної ідеології: соціальна підтримка громадян в обмін на своє всевладдя. Ясна річ, що «під ніж» потраплять не тільки «чужі» олігархи: «свої» можуть стати першими, хоча б тому, що про їхні гріхи більше відомо цікавого…

Тож робимо висновок: Тимошенко-президент смертельно небезпечна для тих, хто її висував на прем’єра задля обміну своєї підтримки на нові статки та можливості, і вони докладуть усіх можливих зусиль, щоб не допустити її до посади глави держави. Отже, другий висновок: проти Юлії Тимошенко у переддень виборчої кампанії і, головне, під час її діятимуть не тільки політичні опоненти, а й значна частина нинішньої верхівки БЮТ, причому удари в спину, звісно, будуть значно небезпечніші.

Схожі речі можна сказати й про російський фактор: сьогодні Тимошенко потрібна Кремлю як сильний гравець для нейтралізації Президента Ющенка і тих, хто стоїть за євроатлантичну інтеграцію України. А що буде завтра? Прогнозувати, як Тимошенко поведе себе після здобуття посади глави Української держави навряд чи візьметься будь-хто з серйозних російських аналітиків. Принаймні зрозуміло одне: вона сильний і несподіваний у нападі й обороні гравець. Тому вона може за певних обставин успішно повернути курс української політики на Захід, ефективно використовуючи своє вміння налагоджувати особисті контакти з дуже різними за поглядами політиками. Тож Кремлю Тимошенко потрібна сьогодні як інструмент усунення від влади Віктора Ющенка й нейтралізації всієї більш-менш «самостійницької» української еліти. А як повновладний президент (третій висновок) вона небезпечна для Кремля.

Тому депутат-журналіст Андрій Шевченко мав рацію, заявивши, що на виборах на Тернопільщині була випробувана технологія «Всі проти Юлі!». Проте Шевченко, схоже, не зрозумів, що «всі» — це означає й більшість (можливо, навіть абсолютну) еліти БЮТу, і низове корумповане припартійне чиновництво, і більшість керівництва партій-союзників. Адже потенційна загроза радикальної зміни чинних сьогодні правил гри в політиці й економіці може створити своєрідний «єдиний фронт» дуже різних сил і угруповань проти того кандидата в президенти, якого підозрюють бодай лише у намірі здійснити ці зміни.

Утім, Юлія Тимошенко ще має теоретичний шанс переламати ситуацію, почавши із самої себе. Для цього за час, що залишився до виборів, слід спробувати вибудувати, спираючись на кілька десятків порядних і непродажних депутатів БЮТу та на рештки партійних структур, паралельну до офіційної систему парторганізацій і звернутися через голови «своїх» олігархів до громадянського суспільства, до українських патріотичних партій і, головне, до численних структур громадянського суспільства, які сьогодні спонтанно розгортаються по всій Україні. Одне слово, завдати першого удару по своїх «друзях» і «союзниках» або перевести політичну боротьбу «під килимом», до якої в останні роки все більше вдається керівництво БЮТу, у площину публічну, тобто спробувати завершити помаранчеву революцію зміною не тільки персоналій, а й ліквідацією корумпованих структур, що склалися навколо сьогоднішніх політичних лідерів з Тимошенко включно.

Проте це, мабуть, уже ненаукова фантастика. А тому на виборах-2010 Юлія Тимошенко та її команда, найшвидше, зазнають неминучої поразки від Юлії Тимошенко та її команди.

Related Posts

Совет Безопасности ООН по Украине
Заседание Совет Безопасности ООН по Украине завершилось безрезультатно

Заседание Совбеза ООН по ситуации на Донбассе завершилось безрезультатно из-за проекта заявления, предложенного Чуркиным Совет

Львов будет выбирать лишь 16 депутатов облсовета
Несмотря на преимущество в избирателях Львов будет выбирать лишь 16 депутатов облсовета

Во Львове, несмотря на значительно большее количество избирателей, приходящееся на один округ, выбирать лишь

Десять конкурентов мэра Львова: кто замахнулся на кресло Садового
Десять конкурентов мэра Львова: кто замахнулся на кресло Садового

И как начали предвыборную кампанию В целом Львовская городская избирательная комиссия зарегистрировала 11 кандидатов на

Государственные закупки Украины Разоблачение
Государственные закупки Украины Разоблачение

Здравствуйте дорогие читатели для начала хочу вам порекомендовать посетить сайт государственные закупки Украины, на нем вы

Синютка проиграл поединок с коррупционерам
Синютка проиграл поединок коррупционерам

Руководитель Львовщины демонстрирует чудеса политической бесхребетности Есть на Львовщине председатель областной государственной администрации Олег Синютка,

Смерть парламентаризма

Демократия – очень шаткая конструкция, которую может легко разрушить ветер истории. Подует – и

Муки выбора без выбора

Выборы в Украине никогда не были осознанным решением трезвомыслящих людей. И нынешнее «волеизъявления» –

«Турецкий поток» должен был заменить собой «Южный поток», но не смог

Проект «Южный поток» рухнула относительно недавно. Его не скрытая цель заключалась в том, чтобы

«Лебединое озеро» реформ в медицине

Состояние нашей государственной медицины – деморализация и часто непрофессионализм с единичными яркими просветами на

Как Кучма породил Ющенка и Порошенка

13 февраля 2001 года, когда в Украине разворачивалась акция «Украина без Кучмы», президент Кучма,

посол в Лондоне
У нас теперь есть посол в Лондоне

Пока все офигивають от желанного видео Авакова и Саакашвили (где ничего действительно интересного нет,

Самая большая проблема Украины

Вы понимаете, что вся деятельность украинской власти — это срач. Срач в Facebook, в

Прихід свободівців до влади світить Україні концтаборами

Із сумом споглядаю на спроби маргіналів реанімувати націонал-соціалістичну ідеологію. Колись модний у 30-х роках,

Нова Річ Посполита

Як відомо, історія не знає умовного способу. Тому замість роздумів над минулим, подивимося на